Розділ ІІІ. ФУНКЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ: ГЕНЕЗИС ІНТЕРЕСІВ

 

5. ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ КОМЕРЦІЙНОЇ

ДИПЛОМАТІЇ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

 

5.1. Сутність і політичні аспекти комерційної дипломатії

 

Комерційна дипломатія – це офіційна діяльність глав держав, урядів, торговельних і переговорних місій, спеціальних органів з питань зовнішніх відносин, міжнародної економіки та торгівлі щодо виконання цілей і завдань торговельної політики, захисту внутрішнього ринку від кризових явищ у світовій економіці, надто жорсткої іноземної конкуренції, різкого зростання імпорту та інших несприятливих умов для розвитку національної економіки, а також захисту прав та економічних інтересів, вітчизняних підприємств та інших суб’єктів гос-подарювання за кордоном. Комерційна дипломатія пов’язана зі здійсненням торговельної по-літики держави і визначенням потрібних для цього форм своєї діяльності (зустрічі вищих посадових осіб чи офіційних представників держав, участь у конференціях і нарадах, укла-дання договорів, постійні торговельні представництва держави за кордоном тощо). Існує давнє твердження: якщо дипломати не зайняті війною, то вони займаються торгівлею.

Економічна теорія створює критичну інтелектуальну основу торговельної політики. Економічна теорема відносної переваги (Д. Рікардо) дає теоретичне пояснення торгівлі. Незважаючи на те, що економісти ще не дійшли спільної думки щодо того, як найкраще досягти лібералізації ринків, користь від міжнародної торгівлі, яка ґрунтується на міжнародній спеціалізації та поділі праці, є однією з найпоширеніших думок, положень, концепцій, прин-ципів, понять, ідей, яких дотримуються в економіці. Економічна теорія ускладнюється полі-тикою. Країни повинні пережити короткострокові економічні негаразди для того, щоб одер-жати довгострокові вигоди від переходу до лібералізованих ринків. Політики натрапили на проблему необхідності створення рівноваги між витратами та прибутками. Таким чином, лі-беральна торговельна політика може мати значний вплив на загальний економічний добробут, але нерівний, несправедливий роз-поділ не завжди дає змогу сприймати її позитивно.

Незважаючи на зростаюче значення торгових проблем для дипломатії, її політичні аспекти як і раніше займають головні позиції у списку пріоритетів. Наприклад, експерти звернули увагу на досвід торгової дипломатії Японії у середині ХХ ст. Британські експерти твердять, що свою торгово-економічну діяльність з використанням політичних засобів японці “планували як військову операцію”. Політичні аспекти відійшли на другий план. Зокрема, повідомлялося про такий факт. У результаті переговорів про торгову угоду з КНР на початку 70-х років XX ст. було випущено спільне комюніке, з якого можна було зробити висновок, що Японія відроджує мілітаризм, а Тайвань – невід’ємна частина Китаю. Експерти пишуть, що японські дипломати проігнорували таку інтерпретацію, оскільки ця торгова угода була для Японії вкрай важлива тому, що вона допомагала підтримувати торговий баланс. Утім, цей епі-зод не скасовував високої оцінки політичної кваліфікації японських представників, згідно якої Японії не склало б проблем у будь-який момент перекваліфікувати своїх торгових дипломатів у чистих політиків, зокрема для розширення і зміцнення міжнародних позицій країни.

Інший приклад порівняльного характеру. Великобританія при вступі у ЄС обгово-рювала економічні умови такого кроку, але питання усі були чисто політичними. Підміни одного іншим вже не спостерігалось, хоча “британці бачать у торговій дипломатії один із за-собів підтримки своїх позицій, що похитнулися у світі”.

Для більш плавного сполучення економічного і політичного начал у торговій дипло-матії іноді відзначався поділ експорту на “комерційний” (тобто без яких-небудь елементів допомоги) і “некомерційний” (тобто з більшим чи меншим розміром субсидій). Відповідно, комерційний експорт – показник розширення внутрішнього ринку, свідчення додаткових мож-ливостей для експорту, некомерційний – поява нових можливостей для дипломатії. Зрозуміло, такий поділ носить досить умовний характер.

Україна підтримує активну участь у діяльності більшості багатосторонніх організацій з питань торгівлі. До них слід віднести:

1. Організацію Об’єднаних Націй (ООН) та її головні органи – Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну ради, інші організації, фонди, програми ООН: Глобаль-ний екологічний фонд, Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Конфе-ренція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), Програма розвитку ООН (ПРООН), Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК).

2. Спеціалізовані установи та інші автономні міжурядові організації системи ООН: Багатостороннє агентство з питань гарантій інвестицій (БАГІ), Світова митна організація (СМО), Світова організація інтелектуальної власності (ВІПО), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).

3. Міжнародні організації, що не входять до системи ООН: Європейський банк ре-конструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародна організація з міграції (MOM), Міжнародна орга-нізація стандартизації (ІСО), Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР).

4. Конвенційні органи: Конференція сторін Конвенції про міжнародну торгівлю вида-ми дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, Конференція сторін Кон-венції про охорону біологічного різноманіття.

5. Міжнародні організації, у роботі яких Україна бере участь як спостерігач або асо-ційований член: Світова організація торгівлі (СОТ), Генеральна конференція з мір і ваги, Євро-пейський комітет зі стандартизації, Європейський комітет з стандартизації в електротехніці тощо.

Комерційна дипломатія тісно пов’язана з вирішенням питань вступу України до СОТ, яка має, принаймні, десять переваг:

1. Система сприяє збереженню миру. Можливо це звучить досить пафосно, начебто з перебільшенням, але система насправді сприяє укріпленню миру, і, якщо ми зрозуміємо як, то одержимо чіткішу картину про її діяльності.

2. Система передбачає конструктивне врегулювання суперечок. Оскільки система СОТ постійно зростає, тобто зростає кількість товарів, які продаються і купуються, кількість країн та компаній, які ведуть торгівлю, то зрозуміло, що існує ймовірність збільшення кількості тор-говельних суперечок. Система СОТ допомагає конструктивно їх розв’язувати мирним шляхом.

3. Система ґрунтується на правилах, а не на силі. СОТ не може зробити всі країни рівними, але вона може зменшити і зменшує існуючі нерівності, даючи більші можливості малим країнам і водночас позбавляє могутні економічні держави необхідності вести тор-говельні переговори з численними торговельними партнерами.

4. Вільна торгівля знижує прожитковий мінімум. Усі ми – споживачі. Ціни, які ми платимо за продукти харчування та одяг, найнеобхідніші речі та забаганки, за будь що інше – регулюються торговельною політикою.

5. Вона дає споживачам ширший вибір і вибір з поміж якісніших товарів. Уявіть, скільки різних товарів ми з вами маємо завдяки імпорту: овочі та фрукти у будь-яку пору року, одяг та інші товари, які раніше вважалися екзотичними, квіти з найрізноманітніших куточків світу, різні побутові речі, книги, музику, кінофільми тощо.

6. Торгівля сприяє збільшенню прибутків. Зниження торговельних бар’єрів сприяє зростанню обсягів торгівлі, що збільшує національні та особисті прибутки.

7. Торгівля стимулює економічне зростання, що позитивно відображається на ство-ренні нових робочих місць. Торгівля має потенціал створювати робочі місця. Практика свід-чить, що низькі торговельні бар’єри є запорукою легшого працевлаштування. Хоча система СОТ дещо ускладнюється низкою факторів, проте альтернатива – протекціонізм – взагалі не допоможе подолати проблему зайнятості.

8. Основні принципи міжнародної торговельної системи роблять її економічно ефек-тивнішою, водночас слугують скороченню витрат. Багато переваг, які надає міжнародна тор-говельна система важко відобразити у цифрах, але вони дуже важливі. Вони є результатом реалізації основних принципів, закладених в основу системи міжнародної торгівлі, полегшують діяльність підприємствам, виробникам товарів і послуг, які безпосередньо залучені до торгівлі.

9. Система захищає уряди від лобіювання. Вона допомагає урядам сформувати врівно-важеніший, збалансованіший погляд на світову торгівлю. Завдяки їй уряди краще можуть захищатися від лобіювання, запобігаючи практиці реалізації інтересів вузьких груп і зосере-джуючи свою увагу на програмах, створених в інтересах широких мас.

10.  Система сприяє прозорості та передбачуваності торговельної політики. Згідно правил СОТ, якщо було прийнято зобов’язання щодо лібералізації певного сектора торгівлі, то дуже важко від нього відмовитися. Ці правила запобігають втіленню у життя значної кількості недалекоглядних чи необдуманих заходів, що для ділового світу означає більшу впевненість і визначеність торговельних умов, а для урядів – підвищення дисципліни і наведення порядку в діяльності установ.

 

 

 

5.2. Кадрове забезпечення функцій ведення комерційної дипломатії

 

Заняття “торговими проблемами” означає для дипломатів, власне кажучи, сполучення двох різних функцій: 1) збору інформації, оцінки зібраних відомостей, інформування центру і переговорів; 2) безпосередньої підтримки експорту. Аналітики говорять, що пріоритет пови-нен належати першому пункту, при тому, природно розуміти, що для ефективної участі у переговорах дипломату потрібно отримати деяку додаткову підготовку. Причому така підго-товка повинна бути дуже специфічного характеру [103].

Відповідно змінювалися стандарти кадрових вимог, як і рівень торгово-економічної спеціалізації. Але разом з тим були й істотні проблеми, що виходять із двох нерідко кон-фронтуючих сфер діяльності людей бізнесу та кадрових дипломатів.

З боку перших відзначалася готовність направлення без будь-яких зволікань керів-ників молодшої ланки, які будуть жити за межами країни, вільно працювати, розмовляти ще однією іноземною мовою, крім англійської; добре розуміють політику, звичаї і специфічні пи-тання; добре розуміють звичаї закордонних країн, а також їхніх сусідів; мають знання і досвід інтернаціонального підходу до бізнесу.

З боку інших висловлювалася критика на адресу існуючої системи підготовки (начеб-то більше вивчаємо техніку роботи, у той час як на практиці передбачається зіткнення з більш серйозними питаннями, у тому числі геополітичного чи міжнародного значення). Залучення фахівців з бізнесу може бути корисним, але проблеми це в цілому не вирішує, таким людям найчастіше не вистачає широти національного підходу, вони не знають “гарячих”, з погляду політики, проблем.

Відомо, що під впливом “економізації” змінився характер вимог до кадрів, в першу чергу до кадрів економічної дипломатії. Виявилися потрібними знання і досвід у сфері еконо-міки, і особливо світової економіки та міжнародних економічних відносин; підвищена роль міжнародного приватного права і пов’язаних з ним галузей.

Проблема відповідної кваліфікації дипломатів та їх професійної готовності забез-печувати національні інтереси країни і в той же час сприяти покращенню торгово-еконо-мічних інтересів вітчизняного бізнесу виявилася однією із найбільших проблем.

Зміна функцій і ролі сучасної дипломатії ставить перед цією службою подвійне зав-дання в кадровій сфері. З одного боку, це постачання для міжнародного діалогу фахівців, глибоко обізнаних з певною спеціальною сферою і здатних порозумітися з аналогічними спе-ціалістами в інших країнах. З іншого боку – це підготовка дипломатичного персоналу в дусі генералізму, який передбачає спроможність працювати відразу на цілій низці напрямів.

Одна з основних функцій дипломатії, зокрема економічної – збір об’єктивної ін-формації про те, що відбувається у світі, та її оцінка з погляду інтересів держави – може реально виконуватися лише тоді, коли твій партнер з іншого посольства чи міністерства закордонних справ довіряє тобі. Діалог між дипломатами базується на двох принципах: ко-ректність інформації та конфіденційність. Дипломат, пійманий на брехні, втрачає свій ав-торитет в очах колег. Дипломат, який намагається довідатися якомога більше від колеги, не повідомляючи йому нічого нового або обмежуючись загальновідомими речами, не поважає співбесідника і не може розраховувати на його довіру. Найбільш лаконічно цей принцип сформулював Д. Ф. Даллес: “Довіра, яку щодо тебе виявив інший, викликає звичайно потребу, щоб ця довіра була заслуженою”. Вимога “почути якомога більше, сказавши якомога менше”, свідчить про необізнаність зі специфікою дипломатичного фаху і на практиці не спрацьовує. У своїй книзі “Дипломатія” Г. Ніколсон писав про важливість для дипломатів такої речі, як кор-поративність. “Подібно до науковців, філателістів або інших фахівців, які, збираючись разом, відкривають для себе, що інтереси їхнього фаху дають змогу подолати національні та мовні бар’єри, дипломатична служба різних держав створює щось на зразок відчуття солідарності і висуває певні неписані норми, які визнаються всіма”. Посол та міністр, які ведуть переговори про укладення мирної угоди, “можуть відкрити для себе, що вони знайомі з довоєнних пір, коли були молодими аташе”. Ця дипломатична солідарність є важливим чинником, який не має нічого спільного з космополітизмом чи відсутністю патріотизму, хоча дипломату й повинна бути властивою певна міра скептицизму. Інколи ніщо не відповідає інтересам власної держави більше, ніж солідарність між дипломатами, представниками шляхетного фаху, який недарма протягом сторіч вважався парафією політичної та інтелектуальної еліти [103, с. 48].

Аналізуючи сучасні тенденції та дилеми, які стоять перед кадровими системами дипло-матичних служб світу, процитуємо В. Беккуса, який вважав, що жодна з наявних систем підготовки та комплектування кадрів на Заході не позбавлена суттєвих вад. Він прогнозував, що наприкінці XX ст. в кадровій політиці МЗС світу стоятиме на порядку денному низка ключових проблемних питань. Перерахуємо ті, що актуальні для України. В Україні на даному етапі, коли відбувається розбудова сучасної дипломатичної служби, ця дилема не є такою актуальною, як для інших країн. На стадії формування дипломатії Україна не має іншого виходу, ніж комплектувати МЗС значною мірою за рахунок осіб, які не мають дипломатичної освіти і не є кадровими дипломатами. Проте на перспективу вимальовується чітке прагнення до перетворення української дипломатії на традиційну “елітну”, закриту систему за зразками, випробуваними протягом століть. Заснування Дипломатичної академії при МЗС в 1996 р. було важливим кроком на цьому шляху. Така тенденція відповідає передовому світовому досвіду, хоча “закритість” дипломатії не повинна перетворюватися на догму, й за необхідності як виняток має передбачатися прихід фахівців з інших установ.

Однозначних відповідей на ці запитання поки немає. Проте для того, щоб гармонійно розвиватися в майбутньому, дипломатична служба повинна зробити вибір або принаймні сформулювати концепцію стосовно цих ключових дилем.

Коротко про систему дипломатичних рангів та кар’єрного просування. На етапі ста-новлення кадрової політики в МЗС України ця система, яка є, так би мовити, ключовим коліщатком механізму дипломатичної служби, ставатиме об’єктом дедалі більшої уваги. Чітка ієрархія дипломатичних рангів традиційно й небезпідставно вважається вагомим атрибутом дипломатії як закритої системи. Проте нині все голосніше лунають голоси про шкідливість зайвої ієрархічності. Так, у вересні 2000 р. федеральний міністр закордонних справ Німеччини Й. Фішер, сповіщаючи про наступну кадрову реформу в МЗС ФРН, як одну з основних цілей ставив “усунення ієрархій, які паралізують мотивацію та творче ставлення до роботи”.

Оскільки, як ми вже згадували, сучасній українській дипломатичній службі властива однозначна тенденція до її перетворення на закриту систему, дипломатичні ранги будуть, очевидно, потрібні і в майбутньому. Проте слід враховувати, що серед провідних західних дипломатичних служб є і такі, що відмовилися від системи дипломатичних рангів, але збе-регли свій закритий статус.

Для того щоб відповідати новим вимогам, дипломат повинен бути здатним до ви-конання традиційних дипломатичних функцій (аналіз, інформування, ведення переговорів тощо) на універсальній основі, з точки зору вимог і інтересів у цілій низці сфер. Він повинен мати достатній рівень професійної обізнаності та практичного досвіду для вирішення проблем на будь-якій посаді, де йому доведеться працювати протягом своєї кар’єри. Натомість перед дипломатами ставляться інші вимоги. Від них очікуються глибокі знання у своїй специфічній сфері, обізнаність із правилами й нормами, розуміння взаємозв’язків, без чого МЗС неспро-можне діяти в цій сфері на достатньо компетентному рівні. Водночас спеціалісту необхідна здатність дивитися на свій вузький специфічний предмет з урахуванням інших зовнішньо-політичних пріоритетів. МЗС не може працювати на достатньо високому рівні, якщо дипломати обох напрямів не представлені в ньому в достатній кількості. Що ж стосується їхньої підготовки, то тут існують два основні підходи. Перший – це готувати молодих дипло-матів від самого початку в дусі вимог генералізму за одночасного рекрутування обізнаних зі своїми сферами фахівців, які стають дипломатами-спеціалістами. Другий – це створення вже в ході виконання завдань дипломатичної служби двох окремих груп, які працюють разом і досягають позитивних результатів за рахунок “командного духу”.

У сучасній українській дипломатичній службі превалює другий підхід, тобто праг-нення вже під час перебування підготовлених фахівців на дипломатичній службі створити дві окремі групи, які б успішно взаємодіяли. Одною з причин цього є вже згадувана успадкована від радянських часів схильність до підготовки дипломатів-спеціалістів. А втім, важко обрати якусь іншу стратегію на етапі формування нової дипломатичної служби, коли мимоволі доводиться “на ходу” вирішувати питання кадрової політики, над якими в інших країнах роками працюють десятки досвідчених експертів.

Щодо професійних якостей економічного дипломата, то до них можна віднести:

– знання і досвід у сфері торгівлі та економіки, зокрема світової економіки і між-народних економічних відносин;

– знання міжнародного приватного і публічного права та пов’язаних з ним галузей;

– знання економічної специфіки країн-партнерів;

– знання хоча б двох іноземних мов.

  Завданнями економічного дипломата в сучасних умовах є:

– розробка на основі аналізу інформації комплексу дво- та багатосторонніх відносин України у світовому співтоваристві;

– розробка проектів, висновків, пропозицій щодо виконання міжнародних договорів;

– розробка політики і конкретних заходів щодо розширення торгово-економічних, фі-нансових зв’язків, науково-технічних, культурних та інших обмінів між країнами та міжна-родними організаціями;

– забезпечення єдиної системи реєстрації та обліку договорів;

– залучення іноземних інвестицій в економіку України [103].

Що стосується психологічних якостей сучасного посла, то тут підходи західних дипло-матичних служб добре ілюструються на прикладі запитань стандартної анкети, на основі якої складається характеристика кожного німецького дипломата. Його керівні здібності оціню-ються насамперед за трьома ключовими якостями: “вміння делегувати компетенції та контро-лювати діяльність підлеглих”, “здатність мотивувати підлеглих” та “вміння бути прикладом” для них. При цьому найвища оцінка керівних здібностей виставляється, якщо керівник [2, с. 193]:

а) здатний правильно оцінювати можливості співробітників, тому знає, в якому пи-танні він може покластися на них, а в якому – має контролювати; де потрібно, дає вказівки; де можливо – свободу дій; причому вказівки мають конкретний характер;

б) щедрий у спілкуванні зі співробітниками на добрі побажання, похвалу та визнання успіхів; має особливий талант пояснювати їм значення відповідного завдання і сенс їх роботи; навіть у скрутних ситуаціях здатний “повести за собою”;

в) поважається співробітниками як взірець, сам виконує більший обсяг роботи, ніж вимагає від підлеглих.

Поряд із професійними дипломатичними якостями послу необхідні властивості вправ-ного менеджера. Відомий британський дипломат Даглас Баск писав, що хороший посол – це не лише лідер зіграної команди, але і її тренер: “Коли він залишатиме свою посаду, то важ-ливо, аби в нього було почуття, що кожен його підлеглий став під його керівництвом більш щасливим та компетентним. Йому слід уважно спостерігати за роботою підлеглих, заохочу-вати, підказувати рішення та ніколи не забувати похвалити”.

Намагання сучасних дипломатичних служб перейти на нові методи роботи є важливим компонентом у загальному процесі їх пристосування до нових вимог і нових “правил гри” в сучасних міжнародних відносинах.

Аналізуючи нові функції дипломатичної служби в країнах Заходу, ми дійшли вис-новку, що сучасний дипломат – це насамперед радник, консультант, місце якого поруч з політичним керівництвом країни. Пряме спілкування глав держав та урядів не знижує, а, навпаки, підвищує роль дипломатів як представників країн на міжнародній арені. У випадку України ця роль є особливо важливою, оскільки український політичний істеблішмент не має такого багатого досвіду міжнародного спілкування, як політики країн Заходу. У сучасних умовах дипломатам не доводиться скаржитися на нестачу нових викликів. За певного скорочення компетенцій у веденні політичних переговорів роль дипломатії відчутно зросла в інших основних сферах – представницькій та інформаційній. Сучасний дипломат, який є, по суті, акумулятором досвіду держави в міжнародній сфері, чимраз більше стає посередником не лише між урядами, а й між народами, культурами, економічними системами. Його досвід є неоціненним для будь-якої молодої незалежної держави, яка утверджує себе в міжнародній спільноті. Оскільки до того ж у сучасному світі лишається слушною теза, що “велич держави вимірюється якістю її дипломатії”, то щодо нових демократій традиційна репрезентативна функція дипломатії ще більше зростає під кутом зору утвердження їх позитивного іміджу у світі. Разом з дорадчими функціями і постачанням (менеджментом, аналізом) інформації для вищих політичних кіл на сьогоднішнього дипломата покладається широка палітра інших завдань, насамперед у плані захисту економічних інтересів держави. Сучасний дипломат по-винен виявляти достатню обізнаність з економічними питаннями, маючи на увазі як інтереси власної держави, так і знання економічної специфіки країн-партнерів. Економізація дипло-матичних служб стоїть нині на порядку денному в більшості країн Заходу. Вона передбачає здійснення цілої низки кроків, кінцевою метою яких є значне підвищення чутливості дипло-матичних систем до економічної проблематики. Ідеться і про належну переорієнтацію системи дипломатичної освіти, і про збільшення питомої ваги компетентних співробітників, які зай-маються економічними питаннями в центрі та в закордонних представництвах, і про регулярне ознайомлення співробітників МЗС та закордонних місій з актуальними потребами націо-нальних підприємців. Корисно ознайомитися з практикою регулярного запрошення керівників провідних національних фірм та банків до МЗС, відрядження представників галузевих мі-ністерств до складу закордонних місій, використання веб-сайтів МЗС та місій для поширення достовірної інформації про умови діяльності закордонних інвесторів тощо.

Цілком можливо, що в гострій формі такі протиставлення виявляли себе скоріше на папері, ніж на практиці. Часто зустрічалися пропозиції більш помірного, компромісного ха-рактеру. Наприклад, від імені представників бізнесу (особливо периферійного, не розташо-ваного безпосередньо на “торгово-фінансових артеріях” чи поблизу від них) обговорювалися ідеї дипломатичних представників більше орієнтуватися на вирішення загальнонаціональних завдань (тобто враховувалися інтереси не тільки тих ділових кіл, що зосереджені у центрі бізнесу). Зустрічалися скарги на “географічну несправедливість”, коли “близькість з іноземним посольством“ виявлялася не на руку розташованим у відповідному окрузі фірмам. Логіка дипломата-керівника дуже проста: бізнесмен повинен йти разом з дипломатом, так що прагнути будь-що до прямого представництва на міждержавному рівні зовсім не обов’язково.

Отже, більше енергії та кмітливості варто спрямовувати на взаємне співробітництво між держапаратом і приватним бізнесом: користі таке співробітництво і кооперація принесе більше, а ефект буде мати більш тривалий характер.

На високі посади у сфері дипломатії стали призначатися фахівці, що мають прак-тичний досвід у торгово-економічній сфері; розширилося пряме співробітництво міністерств іноземних справ із зовнішньоторговельними службами своїх країн, а також створилися різного роду міждепартаментські консультативні ради; торгова дипломатія усе більш переставала бути синонімом економічної дипломатії, якби “відмежовувалася” від того, що незабаром стала дійсно сучасною економічною дипломатією. Особливо відчутною ця зміна стала в останні роки, у тому числі під впливом процесів глобалізації, розвитку операцій транснаціональних корпорацій. Але джерела формування такої торгово-економічної інфраструктури і розширення функції дипломатії можуть розглядатися й раніше.

Відбір кадрів, відповідно до опублікованих документів, здійснюється з числа випуск-ників університетів чи коледжів, що мають відповідні дипломи за профілем “Ділове адмі-ністрування” чи “Зовнішня торгівля”. Функції зазначених двох відомств у цій роботі чітко ви-значені. Міністерство економіки зобов’язалося пропонувати список таких навчальних зак-ладів, а також представляти фахівців у спільні комісії з добору кандидатів.

Державний департамент, діючи разом з Міністерством економіки України, допомагає в оцінці письмової екзаменаційної роботи з метою визначення компетентності випускника в області ділового адміністрування чи зовнішньої торгівлі і вживання додаткових заходів з метою залучення кандидатів для роботи у закордонній службі з комерційної спеціалізацією.

Державний департамент розглядає комерційних спеціалістів як функціональну групу усередині закордонної служби. Міністерство економіки України рекомендує для призначення своїх співробітників як резерв, а також несе основну відповідальність за рекомендацію на таку роботу бізнесменів та інших неурядових співробітників, що мають необхідний досвід у промисловості, торгівлі, туризмі й інвестиціях.

У розподілі таких співробітників на конкретні посади державний департамент ви-ходить з рекомендацій Міністерства економіки України. Зі своєї сторони, останнє розширює число таких посад, на які фахівці можуть призначатися у порядку ротації.

У питанні ранжування фахівців у їх комерційній діяльності державний департамент зобов’язався забезпечувати відповідні кадри необхідним дипломатичним статусом. Їх функ-ціональні обов’язки перелічуються у спеціальному додатку. До таких обов’язків відносять:

1) надання наступних видів послуг закордонним і місцевим бізнесменам, які звер-таються безпосередньо за підтримкою: налагодження ділових зв’язків; забезпечення при-датною інформацією про потенційних покупців, джерела постачання та інші ділові мож-ливості; допомога у підготовці і представленні ділових пропозицій, допомога у встановленні контактів з місцевими урядовими чиновниками; підготовка швидких і обґрунтованих відпо-відей на запити з торгових проблем; надання іншої необхідної допомоги, коли це необхідно;

2) просування експорту товарів, забезпечення необхідної організаційної підтримки;

3) сприяння використанню можливостей для приватних інвестицій;

4) підтримка контактів з іноземними бізнесменами і урядовими чиновниками з метою захисту інтересів;

5) для цілей належного інформування закордонного і місцевого бізнесу організація роботи відповідних бібліотек, ведення файлів;

6) максимальне пересування у зоні своєї діяльності з метою демонстрації комерційних інтересів;

7) усіляке просування стандартів і специфікації, щоб сприяти бізнесовій діяльності, участі у торгах тощо;

8) підтримка участі бізнесу у місцевих торгових ярмарках, виставках, у роботі ін-формаційних центрів, а також забезпечення необхідною інформацією місцевих бізнесменів і урядових представників про проведення аналогічних заходів.

 

 

 

5.3. Формування економічної інфраструктури комерційної дипломатії

 

Крім розглянутих раніш механізмів взаємодії дипломатичної служби і бізнесу, ще до переходу до сучасного етапу створювалася додаткова економічна інфраструктура торгової дипломатії. У системі такого роду інфраструктури можна розглянути кілька рівнів.

На рівні органів державного керування відбувалися істотні зміни. Забігаючи вперед, подивимося, як виглядає інфраструктура торгової дипломатії вже у ті часи, коли сам вид такої дипломатії перейшов на більш високий організаційний рівень: 1) створено управління пред-ставника на міжнародних торговельних переговорах; 2) у Міністерстві економіки України за-сновані програмні проекти та спецпідрозділ.

Наступний рівень в інфраструктурі торгової дипломатії – пряма участь закордонних представництв у просуванні товарів на зарубіжні ринки. Приклад тому – торгові місії, що виїжджали за державною програмою розширення експорту. На допомогу їм виділялися спе-ціальні чиновники для прискореного рішення необхідних питань, прикріплювалися співро-бітники посольства на місці. Цікаво помітити, що на чолі таких місій можна було побачити колишніх дипломатичних і консульських працівників, торгових аташе, що раніше працювали у даній країні і орієнтуються у місцевих умовах і зв’язках ділових кіл [103].

Ще один елемент інфраструктури торгової дипломатії: організація в окремих країнах “клубів бізнесменів” і на їхній основі часткових зустрічей з представниками відповідних по-сольств. Так дипломати-професіонали закладають у “своїх” бізнесменів необхідну програму, яка дозволяла б краще взаємодіяти бізнесу і дипломатії. Мета такої програми – довести свою “ділову громаду” за кордоном до рівня “національних представників”. Таким чином, інфра-структура торгової дипломатії дуже диференційована і стала згодом гарною платформою для розвитку й удосконалення такого роду міжнародної управлінської діяльності.

Крім функцій розширення торгових зв’язків, у дипломатичній діяльності присутні також обмежувальні і навіть заборонні функції. Оскільки це частина політичної лінії країни в міжнародних відносинах, тому торгові інтереси є, коли це потрібно, ефективним засобом надання тиску на партнерів чи суперників.

Прикладів заборонних дій дуже багато, можна позначити у загальній формі хоча б деякі з них:

– забезпечення додаткових можливостей в ідеологічному і військово-політичному про-тистоянні;

– тиск на окремі країни з метою змусити їх скоригувати свою позицію за яким-небудь аспектом міжнародних відносин;

– боротьба з конкурентами, зокрема з числа країн-партнерів.

Є чимало свідчень того, що відзначені процеси “економізації” породили проблеми, які необхідно було вирішувати. Не можна сказати, що поява їх була абсолютно несподіваною. Принаймні, деякі з них хотіли запобігти (чи хоча б пом’якшити їх негативні прояви) за допомогою різного роду міждепартаментських процедур. Але характер зрушень громадського життя і виробництва був занадто важким і глибоким, щоб торгова дипломатія сама могла б вирішувати ці проблеми.

1. Проблеми на загальнонаціональному рівні. На торгову дипломатію багато хто був готовий поширити критику за труднощі і протиріччя в області суспільних відносин, соціальну нерівність, фінансові катаклізми світового господарства. На дипломатичну діяльність були готові списати ті болючі проблеми, з якими зіштовхувалось національне виробництво.

Можна назвати дві взаємовиключні причини подібного стану. По-перше, занадто тісно і безпосередньо виявилася співпраця торгової дипломатії з фінансово-промисловими колами. По-друге, занадто слабким і неефективним виявився зв’язок та злиття дипломатії з фінансово-промисловими колами.

Так, формування першого блоку проблем вимагало дотримання визначеної дистанції між дипломатією і торгово-фінансовими колами та їх ефективної взаємодії. Проблеми не-минучі, якщо вони створені на рівні забезпечення інтересів лише частини суспільства.

2. Проблеми на рівні самої дипломатії. Як вже відзначалося, відношення самої дипло-матичної служби до “економізації” було неоднозначним. Звичайно, з одного боку, визнавалися безмірно зростаючі можливості для проведення зовнішньополітичного курсу. З іншого боку, як писав дослідник американської дипломатії Дж. Каплан, дипломати класичного зразка скар-жилися на явне знецінення їх “древнього мистецтва”, “відкрито засуджували розчинення старої дипломатії у технічних труднощах нової”.

Сформувався, таким чином, другий блок питань: “економізація” неминуче призведе до проблем і втрат, якщо вона зводиться до координації на міжвідомчій основі, здійснюва-тиметься шляхом механічного перенесення стандартів управління внутрішніми проблемами на міжнародний рівень. Такі зрушення ще більш дадуть про себе знати на наступній стадії “економізації” дипломатії.

3. Проблеми на рівні міжнародних відносин. Інтернаціоналізація просувалася набагато швидше, ніж здатність міждержавного співробітництва через дипломатичні канали і тому створювала конкретні протиріччя. Чисто торговим орієнтирам ставало усе більш тісно; стали необхідними додаткові учасники в особі інвесторів, фінансистів, координація різних “еше-лонів” міжнародного бізнесу; підсилювалася потреба у відповідному міжнародному інститу-ціональному забезпеченні нового етапу розвитку світового господарства (нові стандарти між-народних організацій, коректування “правил гри” на світовому ринку, використання нових технічних засобів, механізмів як у бізнесі, так і у дипломатії – електроніки, інформаційних технологій). Світове господарство ввійшло всередину національних господарських систем. Так сформувався такий третій блок проблем: інтернаціоналізація виробництва та обміну, розвиток і поглиблення міжнародного співробітництва.

 

 

 

 

 

6. РОЗШИРЕННЯ ТА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК

ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ

 

6.1. Розширення функцій дипломатії в економічній області

 

Розширення функцій дипломатії в міжнародній економічній сфері – результат роз-витку і модернізації структури світової економіки на всіх рівнях: глобальному, національному, регіональному. Пройшло вже декілька десятиліть, як почали істотно змінюватися функції в економічній області, виконання яких доручається державним органам і працюючим з ними іншим установам. Збільшення функцій не носило характеру механічного розширення переліку питань, які відносяться до сфери економічної дипломатії. Можна говорити про наступних шість проблем.

1. Піднято загальний рівень завдань: розширилося число країн-учасниць; у наявності постійний загальносвітовий процес модернізації та розвитку світового ринку. У ньому беруть участь усі країни: розвинуті, менш розвинуті, з перехідною економікою.

Висновок для економічної дипломатії: від рішення конкретних проблем окремих країн і експортерів намітився перехід на загальносвітовий рівень керування ринком. Хоча задачі, які вирішують при цьому країни і господарські суб’єкти відрізняються між собою, існує одна загальна риса: з області чисто зовнішніх, міжнародних відносин дипломатія “пішла” до еко-номічних питань кожної відповідної країни.

2. У міру поглиблення глобалізації дипломатичне спрямування експорту піднялося до рівня торгово-економічного або економічного управління національними інтересами за кор-доном на всіх стадіях: порядок входження національних факторів у закордонну економіку, забезпечення гарантій, організація підтримки національним фірмам і окремим обличчям у діяльності з розвитку і зміцнення закордонних позицій національної економіки, формування механізмів дозволу суперечок. Оформляється “діалоговий початок” у механізмі керування, що спонукає до наступальних й оборонних функцій: а) за іноземними факторами стали визнавати право на “життєздатність”; б) уряди приймаючих країн визнають свою відповідальність за “передбачуваність” прийнятих ними рішень (тобто зобов’язуються “грати за правилами”); в) прихильність принципам суверенітету, невтручання, юрисдикції, повага міжнародного пра-ва, міжнародних зобов’язань – усе більш схиляється до різного роду їх “модернізацій”. Процес формування світового господарства став з’єднувати універсальність ринку як форму орга-нізації господарства, і керованість механізму застосування ринкових форм до конкретних національних, регіональних і інших особливостей.

Висновок для економічної дипломатії: автоматично і тільки спираючись на ліберальні ринкові механізми забезпечити свої інтереси на світовому ринку стало просто неможливо. Забезпечення національного інтересу і захист національної безпеки залишаються пріори-тетним завданням; вони органічно містять у собі позиції своїх національних факторів на світовому ринку, що розширюється. Важливого значення набуває здатність економічної дип-ломатії працювати в режимі, що випереджає, забезпечувати політичний заділ для просування економічних інтересів.

3. Ринок намагається підкорити собі все більше сфер суспільної діяльності. Задача вироблення та узгодження “правил гри” на світовому ринку постала на рівні національного господарства, істотно видозмінивши раніше очевидну однозначність понять “вітчизняний виробник”, “національні традиції”, “непорушні пріоритети” і “вікові цінності”.

Висновок для економічної дипломатії: визначальними стають загальні стандарти по-літико-правового режиму, єдиного правового простору при розумінні, що ринкова економіка не є синонімом ринкового суспільства. Економічна дипломатія не може бути засобом підміни загальнодемократичних норм і стандартів на ринкові “замінники”.

4. Приєднання до загального міжнародного правового простору не означає відмови від національних інтересів, досвіду і традицій. Забезпечення цієї задачі усередині країни і в зов-нішній економіці – нова область економічної дипломатії: від дотримання правил конкуренції до забезпечення конкретних інтересів окремих виробників на внутрішньому ринку, при тому, що такі “внутрішні виробники” найчастіше входять своїми інтересами (інвестиціями, техно-логією, збутовими мережами тощо) у закордонні господарства; тобто національний інтерес здобуває “дуалістичний” характер.

Висновок для економічної дипломатії: процес міжнародного співробітництва під впли-вом активної і повсякденної участі державної дипломатичної служби стане: а) платформою для спільної роботи різних країн над розвитком світового ринку при дотриманні законних інтересів і позицій на базі загальновизнаних норм міжнародного права; б) засобом для про-сування під диктовку найбільш впливових загонів світового ринку і під тиском таких фірм убік однополярного світу при забезпеченні відповідного інтересу однієї супердержави.

5. У міжнародних відносинах підвищується не тільки економічний, але і соціальний стан. Причин цьому принаймні дві: а) істотно розвивається загальнолюдська культура, люди стали усе більше відповідати за долю світу; б) під впливом об’єктивних причин, у тому числі і не без впливу економічної дипломатії, про себе дає знати відставання розвитку (відносне чи навіть абсолютне) людського потенціалу. Така ситуація неприпустима в умовах, коли збулися прогнози і пророцтва тих фахівців, які вказували на особливу продуктивність інвестицій у “людський розвиток”. Ця закономірність вже знайшла своє підтвердження в деяких країнах, які спробували вирватися з вікової відсталості в історично найкоротший термін.

Висновок для економічної дипломатії: розвиток людського потенціалу стає на рівень найбільш пріоритетних задач міжнародної політики. Замість неоліберальної, капіталоориєн-туючої глобалізації потрібен вихід на рівень “глобалізація з людським обличчям”.

6. Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції підвищив роль коорди-наційної роботи між міністерствами іноземних справ і дипломатичними представництвами різних країн. Така практика в цілому не є чим-небудь новим для дипломатичної діяльності, тому що потреба “звіряти годинник” на регулярній основі на практиці була завжди [215].

Висновок для економічної дипломатії: зазначений напрямок у дипломатичній діяль-ності істотно зростає з обліком питань, відмічених вище. Відповідно підвищується роль нарад і консультацій такого роду, починаючи з найвищого рівня і закінчуючи рівнем економвідділів посольств. Залежно від характеру й обсягу задач поряд з економічними відділами можуть створюватися також торгові.

Таким чином, сучасна економічна дипломатія носить аж ніяк не абстрактно-тео-ретичний характер, тому що:

а) цей напрямок державного сприяння формам і методам участі в міжнародній еко-номіці став універсальним, загальносвітовим явищем;

б) фактор економічного інтересу і національної економічної безпеки має вирішальне значення, і економічна дипломатія, як і раніш, покликана сприяти його забезпеченню;

в) виконувати свої розвинуті і модернізуючі функції економічна дипломатія може лише як елемент у механізмі керування;

г) специфічною рисою такого управлінського механізму є наявність єдиного правового поля;

д) реалізація можливостей економічної дипломатії може виявлятися подвійно – і як засіб рівноправного співробітництва, і як знаряддя нового, властивого сучасному етапу розвитку світового господарства переділу ринку, сфер власності і впливу;

е) економічна дипломатія здобуває риси соціально орієнтованої міжнародної діяльності;

ж) підвищується роль економічних питань при проведенні консультацій між посоль-ствами (на рівні відділів), міністерствами тощо [215].

Тим самим економічна дипломатія не тільки допомагає вирішенню поточних і орієн-тованих на найближче майбутнє завдань, але також впливає на характер оцінок навіть від-далених суспільно-економічних перспектив.

Особливий випадок суспільної підтримки і засобів забезпечення економічної дипло-матії – досвід Європейського Союзу. Велика залежність ділового кола від національного регулювання діяльності на “єдиному ринку” ЄС призвела до утворення специфічної системи їх взаємозв’язку і лобістського впливу на інститути Євросоюзу. У результаті, крім індиві-дуального, склалось також колективне лобіювання через союзи і об’єднання ділових кіл. Експерти відзначають різні рівні таких організацій.

1. На національному рівні: національні торгові і торгово-промислові палати; регіо-нальні торгівельні палати провінцій Бельгії, Голландії, Франції, Іспанії, земель Німеччини; загальнонаціональні об’єднання промисловців (французький “Патронат”, італійська конфін-дустрія; галузеві національні об’єднання промисловців, експортерів; регіональні галузеві об’єднання промисловців у Бельгії, Іспанії ).

Об’єкт лобіювання: підрозділи національних урядових органів, що відповідають за зв’язки з Європейським Союзом; свої комісари і службовці в апараті ЄС і в його органах; національні депутати в Європарламенті; представництва своїх країн при ЄС у Брюсселі.

Найбільше в цьому зацікавлені ті країни, інтереси яких ігноруються в ЄС (малі краї-ни), чи ті, де сильні “земляцькі” зв’язки. Так що в наявності зрощування інтересів ділових кіл і дипломатів-чиновників, особливо конкретної групи країн. Це питання може породити певні проблеми.

2. На міжнародному рівні: європейські галузеві союзи промисловців, експортерів, імпортерів: “Єврофер” (чорна металургія), ФЕФСІ (інвестиційні фонди і компанії) – часом декілька союзів в одній галузі. У той же час вони об’єднані в Конфедерацію галузевих європейських союзів промисловців зі штаб-квартирою в Брюсселі; асоціація європейських торгово-промислових палат “Європалата”, що нараховує у своїх рядах 33 учасника країн ЄС, Туреччини, Ізраїлю. Її спеціалізація: інтереси ділових кіл країн Західної Європи, особливо дрібних і середніх підприємств; двосторонні торговельні палати (ЄС з третіми країнами). Особлива увага до окремих регіонів, у відношенні яких ЄС проводить офіційний політичний курс (США, Середземномор’я, Японія) і відповідно інституалізуються органи “ділового діа-логу” бізнесменів країн. Їхня турбота лобіювати вигідну їм реалізацію угод; науково-дослідні установи за профілем відповідної типології чи за відстеженням кон’юнктури окремих ринків.

Усі перераховані види союзів (асоціацій, інститутів, центрів) мають чітко виражену європейську спрямованість, але допускають у свій склад іноземних членів, якщо такі мають чітко викладені інтереси в європейських країнах (інвестиції, філії).

Експерти говорять про наявність у рамках описаної структури двох видів лобістської діяльності: непрямої і прямої.

У рамках першого виду називають підготовку досліджень, публікацій і прогнозів (тобто інформаційно-аналітичну діяльність); проведення семінарів, конференцій, зустрічей (тобто по суті мова йде про елемент політико-нормативного характеру, тому що саме на таких форумах обговорюються деталі майбутніх рішень ЄС); консультування органів ЄС, у тому числі через передачу інформації про свої рішення і тим самим орієнтування ЄС у виборі таких мір, що найбільш підходило для європейського бізнесу.

У рамках другого виду лобістської діяльності називають фінансування виборчих ком-паній депутатів Європарламенту; лобіювання національних урядових підрозділів при призна-ченні членів Європейських комісій – наборі персоналу, участь в урядових і міжнародних комісіях з окремих питань регулювання економіки та інших проблем, що становлять діловий інтерес (можливі шляхи участі: надання інформації, участь в опитуваннях як респондентів); ініціювання антидемпінгових розслідувань у Комісії ЄС (КЄС); лобіювання санкцій за суб-сидування експорту і порушення правил конкуренції з боку третіх країн; участь в офіційних делегаціях на переговорах з іншими країнами (чи присутність на таких переговорах).

Лобіювання не обмежується тільки економічним простором країн ЄС. Через по-сольства і дружні фірми лобіювання здійснюється і на території третіх країн. “Типовими” приводами для такої (корупційної) діяльності називають наступні мотиви:

– одержання від ЄС преференцій у торгівлі, пільгових тарифних квот, сприятливих “граничних” цін та інших пільг, що полегшують експорт у ЄС;

– прагнення вплинути на політику ЄС в області стандартизації;

– лобіювання КЄС з питань антидемпінгових заходів, що звертаються проти них, а також санкцій за порушення встановлених у ЄС правил конкуренції та субсидування;

– намір впливати на хід розгляду скарг, поданих іноземними фірмами та їхніми сою-зами у відношенні рішень КЄС (такі скарги можуть подаватися у Верховний Суд ЄС).

За деякими повідомленнями кількість таких зафіксованих порушень становить де-кілька тисяч в рік. Фірми при цьому переслідують наступні цілі: незаконне одержання дотацій за виробництво, складування і експорт сільгоспродуктів; неправомірне заниження рівня мит-ного обкладання при імпорті (зловживання у сфері регіональної і структурної політики); завищення фактичних витрат, оплачуваних з бюджету ЄС.

На початку XXI ст. геополітична карта Європи радикально змінилася і стала значно більш складною в порівнянні з “двополюсним” світом, що існував у часи “холодної війни”. На європейську арену разом з Україною вийшли держави, що наполегливо прагнуть розширити рамки стабільної, інтегрованої Європи.

На тлі світових глобальних тенденцій, що безпосередньо впливають на воєнно-полі-тичний стан на Європейському континенті, продовжується формування контурів нової архі-тектури Системи європейської та євроатлантичної безпеки, основними складовими якої є ОБСЄ, ЄС, НАТО, Рада Європи. Особливості сучасних міждержавних відносин спираються, насамперед, на пріоритет політичних, економічних і міжнародно-правових засобів забез-печення національних інтересів і безпеки країн Європи. Це підтверджується переглядом стра-тегічної концепції НАТО, формуванням загальної зовнішньої політики та політики безпеки відповідно до договору про Європейський Союз, розвитком партнерських відносин між європейськими державами у військовій і політичній сферах, активізацією діяльності ОБСЄ з запобігання і врегулювання конфліктів.

Формування нової європейської архітектури безпеки здобуває реальних обрисів на підставі основних загальноприйнятих принципів, а саме:

– чіткого усвідомлення факторів, що впливають на рівень національної безпеки: полі-тичних, економічних, військових, етнічних, екологічних, інформаційних та інших факторів розвитку демократичних процесів, формування взаємовигідних міждержавних відносин;

– необхідності створення механізмів колективного реагування на нові загрози, що набули трансконтинентального характеру: міжнародний тероризм, поширення зброї масового ураження і обігу наркотиків, організована злочинність тощо;

– визначенні фундаментальних вимог до системи колективної європейської безпеки – неподільності безпеки та її всеохоплюючого і комплексного характеру [163].

До основних геополітичних пріоритетів і стратегічних цілей України відносяться:

– повернення до європейської ідентичності;

– політика активного нейтралітету;

– консолідація та розвиток стратегічного партнерства з США;

– підтримка та розвиток відносин з Російською Федерацією;

– активна регіональна політика;

– консолідація і зміцнення особливих відносин із сусідніми країнами, що є стратегічно важливими для України;

– розширення та зміцнення економічних зв’язків [20].

Основним базовим національним інтересом і стратегічною задачею зовнішньополі-тичного курсу є розвиток України як незалежної суверенної держави сучасного світу за умови збереження її національних цінностей, захисту економічного і політичного суверенітету, влас-ної соціально-культурної ідентичності.

Одним з найважливіших пріоритетів сучасної української політики є її західноєвро-пейський вектор. Україна історично і географічно завжди була європейською країною.

З огляду на необхідність забезпечення власної військової безпеки, особливої уваги, насамперед для військових, заслуговує процес матеріалізації Європейським Союзом концепції спільної європейської політики безпеки й оборони (СЄПБО). Основними принципами цієї концепції є: забезпечення ролі ЄС у світовій оборонній і зовнішній політиці; зміцнення європейського оборонного потенціалу за рахунок сучасних технологій; здатність ЄС самос-тійно здійснювати аналіз ситуації та приймати необхідні стратегічні рішення з урахуванням власних можливостей, але без зайвого дублювання НАТО.

Серед можливих напрямків співробітництва Україна – ЄС на сьогодення можна вио-кремити такі:

– у політичній сфері – здійснення намірів України щодо здобуття асоційованого членства в ЄС;

– в економічній сфері – набуття Україною до кінця 2007 р. членства в міжнародній організації СОТ завдяки підтримці європейських країн. Надзвичайно важливого значення набуває залучення західних країн (в якості інвесторів) до реалізації Україною проектів транс-європейських транспортних коридорів, зокрема нафтопроводу Одеса – Броди – Гданьск, а також участь України в створенні та діяльності Європейського газового консорціуму (разом з Росією, Німеччиною та залученням інших країн);

– у військовій сфері – продовження практики проведення загальних військових навчань, у тому числі з використанням інфраструктури українських полігонів (Яворівський навчальний центр, полігон “Широкий Лан”); активна участь у діях і заходах багатонаціо-нальних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН для запобігання конфліктам і для їхнього врегулювання.

У військово-технічній сфері Україна має сучасні високорозвинені авіаційні, танко-будівні, ракетно-космічні та суднобудівні галузі.

Прикладами конкретних проектів для загальної з країнами ЄС розробки та вироб-ництва можуть бути:

– використання модифікації військово-транспортного літака Ан-70 у відповідності до вимог європейських країн. Вже відбулася успішна презентація літака Ан-70 у Чехії й було отримано замовлення на створення трьох таких літаків для цієї держави;

– розробка та забезпечення проекту модернізації танка Т-72, що знаходиться на озбро-єнні країн Центрально-Східної Європи (у тому числі нових членів НАТО);

– участь у розробці перспективних проектів військових кораблів (Україна бере участь у програмі НАТО “Перспективний фрегат XXI сторіччя”);

– участь у загальній розробці космічних апаратів і в Європейських космічних програмах (моніторинг земної поверхні, радіотехнічна розвідка);

– створення на базі українських РЛС європейського центра контролю космічного простору та південного сектора загальноєвропейської системи попередження ракетних нападів.

Між Україною та Республікою Польща з 2001 р. проводяться консультації про включення українського контингенту до багатонаціонального з’єднання на основі польсько-словацько-угорської загальновійськової бригади для участі в миротворчих і гуманітарних операціях Європейського Союзу.

Для формування багатонаціональної бригади європейських сил швидкого реагування Україна може надати: 5–10 офіцерів у спільний штаб багатонаціональної бригади; аеромо-більний батальйон; змішану ескадрилью армійської авіації.

Крім багатонаціональної бригади, для забезпечення стратегічного перекидання військ ЄС запропонована військово-транспортна ескадрилья ВПС України.

Викладені напрямки співробітництва не тільки враховують політичні прагнення України, але й відповідають головній меті ЄС – його трансформації в європейську систему колективної безпеки.

У контексті наведеного тлумачення змісту національної безпеки головне завдання фінансової системи полягає в тому, щоб забезпечити відповідний обсяг та структуру ресурсів, які необхідні для покриття витрат економічних агентів, пов’язаних з пристосуванням до нових умов (adjustment costs). Ця функція фінансової системи в перехідних економіках в цілому та Україні, зокрема, має багато в чому специфічний характер.

Сама фінансова система в Україні сьогодні ще знаходиться в процесі формування як в інституціональному, так і функціональному аспектах. Так, якщо банківську систему вже можна вважати відносно сформованою, то фондовий ринок перебуває ще в зародковому стані. До того ж поки що не зрозуміло, який сектор – банківський чи фондовий ринок – домі-нуватиме як джерело забезпечення потреб економічних агентів коштами, які необхідні для здійснення великомасштабних інвестицій. У цьому зв’язку слід зазначити, що для України модернізація успадкованих від попередньої економічної системи виробничих потужностей має таке саме значення, що й успішна індустріалізація для країн, що розвиваються [36].

Фінансові потреби економіки (маються на увазі проблеми, що потребують першо-чергового вирішення) сьогодні значною мірою перевищують можливості України генерувати необхідні (за обсягом та структурою) кошти. Таким чином, можна говорити про своєрідне замкнене коло, в яке потрапила Україна: для розвитку економіки потрібні кошти, які еко-номіка сьогодні нездатна генерувати в принципі (не кажучи вже про спроможність фінансової системи їх акумулювати та відповідним чином використати).

Україна вимушена сьогодні розв’язувати проблеми, масштаби яких в інших країнах з перехідною економікою були незначними (бартерні розрахунки, взаємна заборгованість під-приємств тощо).

Стан економіки України змушує уряд займатися вирішенням поточних проблем, тоді як дії стратегічного характеру носять поодинокий та некоординований характер, а в багатьох сферах просто відсутні. Наслідком цього та інших причин об’єктивного та суб’єктивного характеру є формування в Україні вельми специфічної економічної системи, основні риси якої суттєво відрізняються як від “нормального” ринку, так і від адміністративно-командної еко-номіки радянського типу.

Складність економічної ситуації, зумовлена гострою нестачею коштів, посилюється внаслідок їх неефективного використання. Причому на сьогоднішній день практично відсутні спроби оптимізувати витрати на всіх рівнях функціонування економічної системи.

На відміну від інших країн найбільшою небезпекою для банківського сектора України є його нерозвиненість та реальна загроза того, що банківська система відіграватиме незначну роль в національній економіці порівняно з іншими секторами господарства і не зможе ви-конувати свої “природні” функції [195].

Очевидно, що перелік проблем можна продовжувати, але коли мова йде про націо-нальну економічну безпеку слід виокремити один вельми важливий аспект: неефективна фінансова система разом з іншими чинниками сприяє зростанню внутрішньої та зовнішньої заборгованості, що суттєво обмежує вибір інструментів та напрямків економічної політики як в короткотерміновому, так і в довготерміновому плані. Підтвердженням цієї тези є ситуація з розрахунками України з постачальниками енергоносіїв і, перш за все, газу.

Якщо говорити коротко, то неспроможність України своєчасно та повною мірою розраховуватися за нафту та газ ставить під загрозу економічну безпеку країни внаслідок зростання зовнішнього боргу, який можна розглядати як форму фінансової залежності, яка доповнює, так би мовити, “традиційну залежність” України насамперед від Росії. Очевидно, що відсутність коштів також обмежує можливості диверсифікації джерел забезпечення країни енергоносіями [163].

До речі, забезпечення стабільного надходження енергоносіїв є окремим вельми важ-ливим фактором економічної безпеки України, без врахування якого не можна говорити про якісь стратегічні напрямки економічного розвитку.

Аналіз проблем розвитку газового сектора України дозволяє зробити декілька вис-новків, а саме:

– по-перше, висока залежність від зовнішнього ринку вимагає такої політики, скла-довими частинами якої повинні бути диференціація джерел надходження газу, запровадження газозберігаючих технологій виробництва та споживання, формування ринкових принципів відносин між постачальниками та споживачами газу. При цьому велике значення має запро-вадження оптимального режиму ціноутворення, який, в свою чергу, визначатиме фінансові відносини учасників газового ринку;

– по-друге, борг України за газ вже сьогодні виступає фактором, який обмежує можливості України щодо здійснення маневрування відповідними коштами;

– по-третє, становище України не дозволяє їй сьогодні реально впливати на ціну газу, Хоча партнери закладають в цю ціну ризик співробітництва з Україною;

– по-четверте, газовий ринок України характеризується сьогодні відсутністю прозо-рого та раціонального механізму ціноутворення, пошуками державою свого місця на ринку як його учасника, так і регулятора. Внаслідок цього складається ситуація, коли нерозвинутість відповідного ринку блокує розвиток фінансової системи і навпаки. А за таких умов економіка характеризується відсутністю необхідного рівня гнучкості, в результаті чого знижується рі-вень національної економічної безпеки. Як свідчить досвід багатьох країн, зволікання з ре-формою фінансової сфери в цілому та банківського сектора зокрема веде до зайвих втрат.

 

 

 

6.2. Пошук джерел фінансування, оплати інформаційних

послуг в системі економічної дипломатії

 

Організація підтримки і “дипломатичного супроводу” інтересів свого бізнесу за кор-доном вимагає чимало витрат. Не дивно, що питанню організації фінансування таких витрат приділяється важливе значення. З практики видно, що частина таких витрат покривається за рахунок різних форм державного фінансування. Тобто, таким джерелом виявляються державні ресурси, які використовуються на початковій стадії становлення філій вітчизняного бізнесу за кордоном (наприклад, Австралія). Розуміється, що немалих грошей коштує проведення пред-ставницьких і протокольних мір у посольствах більшості країн, які організовуються для торгово-інвестиційних місій, для проведення зустрічей “круглого столу” із представниками місцевого бізнесу. Можна припускати, що такого роду витрати не повинні бути джерелом державного бюджету. Напевно, маються різні канали “часткової участі” у витратах з боку представницьких організацій бізнесу і окремих приватних партнерів.

При знайомстві з системою дипломатичної підтримки може скластися враження про витратну перевагу економічної дипломатії. Але таке враження не може бути визнано бе-зумовним. Навіть на основі дуже уривчастих даних можна говорити про наявність низки напрямків, за якими очікують фінансову віддачу. Крім бюджетних причин позначаються також вимоги проведення правил конкуренції. Звідси – різні шляхи для оплати послуг. Відзначимо деякі з них: оплата інформаційно-консультативних послуг в країні; узаконення найманих місцевих лобістів; налагодження обліку доходів від роботи іноземних місій, торгових представництв у своїй столиці тощо. Природно, що наведений перелік не є повним.

Саме ординарне джерело доходів – продаж інформації про бізнес і ділові можливості в країнах перебування. Канал для такого продажу – це банки даних, утворені на основі по-відомлень торгових аташе й інших джерел. Нагадаємо, що таким розповсюджувачем висту-пали ділові журнали типу “Інтернешнл коммерс”, різного роду “Бюлетені комерційної інфор-мації”. До цього слід додати канали електронної пошти, Інтернету, продаж інформації через організацію зустрічей із представниками ділового співтовариства, що працює за кордоном, співробітниками державної служби [138].

Крім того, у країнах перебування практикується надання платних послуг у рамках німецької системи “трьох опор” (дипломатичні представництва, двосторонні торговельні палати і кореспондентські бюро федерального відомства зовнішньоторговельної інформації) існує визначений поділ праці. Якщо в країні перебування працює, наприклад, двостороння торговельна палата, то інформація видається ними, як правило, за визначену плату з ура-хуванням витрат. В одиничних випадках (за узгодженням з цими палатами) до надання кон-сультативної підтримки може підключатися також дипломатичне представництво, але це тільки в конкретно визначених випадках і без конкуренції з іншими партнерами по економічній дипломатії. Такими “одиничними випадками” можуть бути консультації при про-веденні конкурсних замовлень державними структурами, установленні контактів з держав-ними установами країни перебування і наданні підтримки з урахуванням побажань фірм в особливих, виняткових випадках (даних про те, що може бути приводом для такого роду “особливих, виняткових випадків”, немає). Різноманітний асортимент платних послуг надають посольства США, Великобританії, Канади, Франції [138].

Взагалі, механізм оплати може бути пов’язаний з деякими моральними витратами і небезпеками, тому що є зручною формою прикриття різного роду непорядних, корупційних дій. Тому потрібна досить тверда і визначена нормативна база. У США, як відомо, існує чимало правил поведінки стосовно державних розпоряджень адміністрації. Але справа, зви-чайно, не тільки в наявності таких документів, а в порядку контролю за їхнім виконанням. До того ж, є різного роду вилучення (як, наприклад, закон про дозвіл використовувати комер-ційну діяльність для прикриття дій збору розвідувальної інформації), що, можливо, звільняють виконавців від дотримання і такого роду обмежень.

Крім того, треба розуміти, що не всі послуги повинні бути платними. Насамперед, таку діяльність необхідно відокремити від звичайної компенсації супутніх послуг (телефонні переговори, факси, електронна пошта, подарунки).

Відшкодування витрат за такого роду послуги не може стояти в один ряд з наданням первинного сприяння просуванню економічних інтересів країни.

Ознайомлення з початковими відомостями в банку даних посольств може, імовірно, бути безкоштовною послугою, чого не скажеш про комерційні проекти. Але для цього потрібна чітка нормативна база хоча би на рівні інструкцій.

За допомогою лобізму просування іноземних фірм на американський ринок має полегшити “дипломатичний вплив” товарів і послуг із США на закордонні ринки. За свої послуги іноземним фірмам лобісти одержували істоті погодинні гонорари. Утім, важливий сам факт використання національних спеціалістів, включаючи високопоставлених представників, для участі у заходах економічної дипломатії.

Посольства в рамках конкретних заходів економічної дипломатії сприяють прове-денню політики вільної торгівлі, вишукують можливості для бесід на урядовому рівні з питань світової економіки і фінансової політики, оскільки ці питання роблять істотний вплив також на двохсторонні економічні відносини.

З поля зору при цьому не рекомендується упускати можливість спільних, скоорди-нованих дій у рамках окремих груп чи організацій, що існують у світовому співтоваристві. Наприклад, німецьке МЗС звертає увагу своїх закордонних представництв на необхідність такого роду зацікавленої та ініціативної роботи в рамках ЄС. У числі можливих спільних дій можна зустріти згадування питань, що стосуються свободи торгівлі; говорять про важливість регулярного обміну думками керівників економвідділів посольств країн ЄС про економічне становище, зміну зовнішньоекономічного законодавства країни перебування.

Політичні аспекти відіграють істотну роль у визначенні пріоритетів економічної дипломатії. Як приклад можна вказати на прийнятий американський закон про санкції проти іноземних компаній, що сприяють реалізації програм Ірану зі створення озброєнь. Не-зважаючи на свою офіційну назву, у дійсності цей закон є засобом конкурентної боротьби на світовому ринку, реалізація закону означає надання підтримки американським фірмам. Санк-ції, як відомо, спрямовані проти підприємств, підозрюваних Вашингтоном у передачі Ірану ракетних технологій. Відповідно, американці припиняють фінансування підприємств, що беруть участь у створенні міжнародної космічної станції. Така політизація – наочний приклад можливості приношення в жертву принципів міжнародного економічного співробітництва в ім’я твердження політичних амбіцій.

 

 

 

6.3. Економічна дипломатія у сприянні економічній

безпеці підприємств, організацій та установ

 

За сучасних умов господарювання підприємства знаходяться в нестабільному зов-нішньому середовищі. Саме це спонукає їх постійно відслідковувати зміни у сферах своєї діяльності, параметри ринків, конкурентів, споживачів. Для забезпечення сталого розвитку підприємствам необхідно формувати як стратегію функціонування, так і планувати еко-номічну безпеку.

Головною метою економічної безпеки підприємства є забезпечення його стійкого і максимального ефективного функціонування високого потенціалу розвитку і росту під-приємства в майбутньому. Найбільш ефективне використання корпоративних ресурсів під-приємства, необхідне для виконання цілей даного бізнесу, досягається шляхом запобігання загрозам негативних впливів на економічну безпеку підприємства і досягнення наступних основних функціональних цілей його економічної безпеки:

– забезпечення високої фінансової ефективності роботи підприємства та його фі-нансової стійкості і незалежності;

– забезпечення технологічної незалежності підприємства і досягнення високої конку-рентоздатності його технологічного потенціалу;

– висока ефективність менеджменту підприємства, оптимальність і ефективність його організаційної структури;

– високий рівень кваліфікації персоналу підприємства і його інтелектуального по-тенціалу, ефективність корпоративних науково-дослідних робіт;

– високий рівень екологічності роботи підприємства, мінімізація руйнівного впливу результатів виробничої діяльності на стан навколишнього середовища;

– якісна правова захищеність всіх аспектів діяльності підприємства;

– забезпечення захисту інформаційного середовища підприємства, комерційної таєм-ниці та досягнення високого рівня інформаційного забезпечення роботи всіх його служб;

– забезпечення безпеки персоналу підприємства, його капіталу, майна і комерційних інтересів [101].

Планування економічної безпеки має на меті довгострокове забезпечення резуль-тативності підприємства й освоєння його нових можливостей, що є умовою економічної без-пеки. Звичайно ж, для цього необхідно, насамперед, максимально врахувати зміни навко-лишнього середовища, що являють собою потенційні загрози і майбутні можливості для під-приємства. Необхідне і передбачення неконтрольованих сил, критичних тенденцій з боку оточення, обмеження їхнього можливого впливу на підприємство.

Планування економічної безпеки має на меті розробку і проведення тактичної полі-тики підприємства в цій області, що забезпечує цілеспрямовану реалізацію конкретних тактичних завдань. Тут в основному відбиваються короткострокові цілі, яких потрібно досягти в найближчому майбутньому для забезпечення економічної безпеки. Вони визначають як швидкість, з якою підприємство буде розвиватися, так і рівень показників діяльності, що запланований на найближчий час. Тактичні цілі можуть збігатися зі стратегічними, якщо під-приємство проводить свою оперативну діяльність на рівні показників, запланованих на довгострокову перспективу.

Показник рентабельності продажів показує прибутковість діяльності підприємства. Прибуток є головною метою діяльності будь-якого підприємства, а також критерієм ефек-тивності виробництва й організації продажів. Рентабельність продажів розраховується спів-відношенням прибутку до собівартості або виторгу від реалізації. У розвинених країнах середня норма прибутку складає у великих компаніях приблизно 12 %. Її величина залежить від швидкості обігу виробничих фондів, зниження собівартості продукції, підвищення про-дуктивності праці, інших факторів.

Показники оборотності активів, регулярний аналіз яких дає можливість знизити ве-личину оборотного капіталу й, у результаті ліквідації його надлишку, одержувати значно більше прибутку на кожну гривню, вкладену в активи.

Показники фінансової стійкості є стратегічно важливими, оскільки показують здат-ність підприємства виконувати свої зобов’язання, що аналізуються через структуру фінансів – джерел засобів покриття заборгованості. Співвідношенням власного і позикового капіталів визначається надійність фінансового стану. Ризик неплатоспроможності як загрози еконо-мічної безпеки підприємства зростає у випадку різкого зменшення частки власного капіталу.

Таким чином, найважливішим етапом забезпечення економічної безпеки підприємства є стратегічне планування і прогнозування його економічної безпеки. Цей етап містить у собі розробку стратегічного плану забезпечення економічної безпеки підприємства.

Незважаючи на позитивні зрушення в економіці, що відбулися в останні роки, прак-тично кожне друге підприємство ще залишається збитковим. Проблема збитковості під-приємств та організацій – головна причина їхнього незадовільного фінансового стану, ви-значається кредиторською та дебіторською заборгованістю. Найбільша кредиторська забор-гованість у промисловості (понад 35 %), торгівлі та громадському харчуванні (близько 20 %), на транспорті (близько 10 %). Через наявність прострочених боргів значна кількість суб’єктів господарювання є неплатоспроможними [101].

У сучасних умовах підприємствам належить постійно стежити насамперед за змінами на ринках, де реалізується їхня продукція: як змінюється місткість ринку, попит на продукцію підприємства, ціни на неї, асортимент продукції ринку, конкурентоспроможність продукції, які існують можливості для освоєння нових ніш ринку тощо. Усі ці питання повинні постійно досліджуватися й обґрунтовуватися у маркетингових розробках підприємства, а також пос-тійно бути у центрі уваги підприємства як відповідна стратегія і тактика маркетингу. Таким чином, підприємство на основі розробленої ним системи стратегії та тактики маркетингу забезпечує необхідні умови ефективного функціонування свого виробництва при високій ста-більності показників господарської діяльності та необхідній прибутковості. У цьому випадку підприємство вивчає й реалізує всі внутрішні та зовнішньо-виробничі чинники, які впливають на поліпшення основних показників господарської діяльності, тобто воно дбає про його еко-номічну безпеку.

Економічна безпека є універсальною категорією, яка відбиває захищеність суб’єктів соціально-економічних відносин на всіх рівнях, починаючи з держави й закінчуючи кожним її громадянином. Економічна безпека підприємства – це захищеність його діяльності від не-гативних впливів зовнішнього середовища, а також здатність швидко усувати різноманітні загрози або пристосуватися до існуючих умов, що позначаються негативно на його діяльності. На жаль, підприємства не надають належної уваги цьому питанню. За змістом ця проблема передбачає систему заходів, що забезпечують конкурентоспроможність і економічну стабіль-ність підприємства, а також сприяють підвищенню рівня добробуту працівників. У комплексі заходів, які підтримують економічну безпеку підприємства, повинні використовуватися й пла-ваючі ставки оподаткування прибутку.

Широкий спектр проблем, з якими пов’язана економічна безпека підприємства, по-требує їхньої системної класифікації за такими видами: технологічна, ресурсна, фінансова, ринкова та соціальна безпека. Для кожної підсистеми є свої параметричні оцінки-індикатори.

Для технологічної безпеки – це ступінь спрацювання основних виробничих засобів, завантаження спеціалізованого устаткування; доступ до ноу-хау; частка витрат на науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи (НДПКР); введення в дію основних виробничих засобів тощо.

Для ресурсної безпеки – забезпеченість виробництва основними видами ресурсів; коефіцієнт забезпеченості запасів і витрат власними джерелами; можливість заміщення ре-сурсів; якість ресурсів тощо.

Для фінансової безпеки – індекс обсягів виробництва, динаміка прибутку, розмір за-боргованості, частка на ринку, частка державних інвестицій у ВВП, рентабельність, капі-таловкладення, довгострокові кредити тощо.

Для ринкової безпеки – наявність здорової конкуренції, розподіл сегментів ринку тощо.

Для соціальної безпеки – розмір мінімальної заробітної плати; середня заробітна пла-та; чисельність працівників, заробітна плата яких нижча від прожиткового мінімуму, за-боргованість із заробітної плати; частка заробітної платі в ціні; витрати сім’ї працівника на харчування; темпи скорочення персоналу; тривалість робочого тижня тощо.

Усі перераховані підсистеми та їхні індикатори діють у тісному взаємозв’язку й взаємообумовленості. Будь-який імпульс із зовнішнього середовища може змінити стан без-пеки на одному підприємстві. Найбільший вплив на формування економічної безпеки під-приємства має держава. Використовуючи прямі та непрямі методи втручання, вона регулює економічний і соціальний розвиток країни. Інтереси підприємства та держави не завжди збігаються. Їхнім спільним мірилом є економічна безпека. Таким чином, невирішена раніше частина проблеми полягає у тому, щоб, створюючи базу для економічної безпеки держави, не завдавати шкоди інтересам підприємства.

З огляду на можливе втручання держави через економічну дипломатію в економіку підприємства, економічну безпеку останнього мають визначити такі аспекти:

– правової основи (закони, які регулюють правові відносини між державою та під-приємством);

– кредитної й інвестиційної політики, яка враховуватиме увесь спектр потенціальних інвесторів;

– постійний розвиток ринку, у тому числі співвідношення монополій і дрібних ви-робників, конкурентів та партнерів;

– розвиток інфраструктури підприємства (банківської системи, аудиторської служби, інформаційної системи) [101].

Конкретними кроками на шляху до підвищення рівня економічної безпеки українських підприємств можуть бути у сенсі:

– технологічної безпеки – закриття низькорентабельних і збиткових підприємств; змі-на системи оплати праці наукових кадрів; створення нових організаційно-виробничих струк-тур; використання лізингу; активна участь у міжнародних виставках, семінарах;

– ресурсної безпеки – вдосконалення систем розрахунків; підвищення продуктивності праці; збільшення капіталовкладень у ресурсозбереження; стимулювання “ресурсного” напрям-ку НДДКР;

– фінансової безпеки – застосування принципу дотримання критичних строків кре-дитування; створення інформаційного центру для постійних відомостей про борги під-приємства та для перекривання каналів витоку інформації; створення в структурі інфор-маційного центру спеціальної групи працівників, яка б перевіряла податкові й інші обов’язкові платежі, виявляючи можливу передоплату й надавала відомості про основні виробничі фонди, що мало використовується, з метою їхнього можливого продажу; використання нових форм партнерських зв’язків;

– ринкової безпеки – застосування засобів незалежної конкуренції, розподіл ринків збуту;

– соціальної безпеки – наближення рівня оплати праці до показників розвинутих країн; залучення робітників до управлінських функцій; підвищення кваліфікації працівників; заці-кавленість адміністрації підприємства у працевлаштуванні безробітних; розвиток соціальної інфраструктури підприємства; підвищення матеріальної відповідальності працівників за ре-зультати своєї праці [101].

Перехід до ринкової економіки в постсоціалістичних країнах супроводжується катак-лізмами, в тому числі економічною кризою, яка в подальшому може переростив системну кризу і створює небезпеку для країни.

Економічна безпека – найважливіший елемент національної безпеки взагалі. Тільки в умовах економічної безпеки країна може в повній мірі реалізовувати свої національні інтереси. У той же час реалізація цих інтересів – це єдиний можливий шлях забезпечення національної безпеки.

Забезпечення економічної безпеки передбачає відповідну економічну політику країни, яка в свою чергу передбачає відчутну роль регулюючої діяльності держави.

У багатьох країнах розроблена стратегія економічної безпеки, яка є основою еконо-мічної політики держави. Вона являє собою важливий документ державного регулювання економіки. Стратегія економічної безпеки походить з глобальних геополітичних цілей країни, які обґрунтовані економічно. Вони передбачають збереження економічної цілісності і економічної незалежності країни, створення відповідних умов для розвитку економіки і соціально-політичної стабільності суспільства.

У стратегії економічної безпеки значне місце займають заходи щодо захисту куль-турно-історичного розвитку країни, її традицій і звичаїв.

Одним із стратегічних напрямів забезпечення економічної безпеки країни є створення в ній гнучкого механізму ринкової економіки. Але треба мати на увазі, що ринковий механізм сам по собі не може забезпечити економічну безпеку і навіть може нанести їй збитки, якщо державне регулювання економіки не дало правильного напрямку ринковим силам.

До числа важливих умов економічної безпеки і завдань з її забезпечення відноситься захист власності. Регулювання відносин власності повинно бути направлено, в першу чергу на забезпечення рівноправності державної, приватної, змішаної, колективної власності. Ця рівність в значній мірі забезпечить макроекономічну стабілізацію, ріст конкурентоздатності національної економіки створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, що в свою чергу, є гарантом економічної безпеки.

До основи економічної безпеки країни відноситься також існування конкуренції серед підприємств, для якої потрібно гнучке антимонопольне законодавство, реальне проведення антимонопольної політики, включаючи збільшення прибутку за рахунок порушення правил конкуренції; розвитку малого і середнього підприємства; розвитку цінних паперів. Можли-вості забезпечення економічної безпеки залежать від правильного вибору соціально-еконо-мічної моделі розвитку країни і послідовності в її практичній реалізації.

У значній мірі проблему економічної безпеки загострює низький рівень правової бази, правового регулювання і контролю, невиконання законів. Виключно важливою вимогою є введення апробації в світі законодавчої бази для бухгалтерського звіту, контролю і аудиту.

З точки зору функціональної орієнтації механізм забезпечення економічної безпеки має включати: зовнішній захисний механізм; внутрішній, вбудований в систему економічний механізм; зовнішній захисний економічний механізм призначений забезпечувати такі умови безпеки для економічної системи країни, які мінімізують зовнішні негативні впливи, які народжують недопустимі відхилення індикаторів економічної безпеки від заданий значень; дозволяють підтримувати зовнішні взаємозв’язки національної економічної системи в стані, яка допомагає рухати цю систему до поставлених цілей; виключають загрози для цілісності національної економіки, її комплексності тощо.

Як приклад зовнішньої загрози, який потребує використання зовнішнього економіч-ного механізму, можна назвати проблему зовнішнього боргу.

Очевидна необхідність створення діючої системи управління зовнішнім державним боргом, об’єднання при цьому зусиль держави, банкового капіталу, інших впливових підприєм-ницьких структур. Потрібний контроль за виконанням обов’язку перед зарубіжними країнами.

До показників економічної безпеки, за станом яких має слідкувати економічна дипломатія відносяться:

а) показники рівня і динаміки економічного зростання: обсяги і величина приросту ВВП, ВНП, національного доходу тощо;

б) показники природно-ресурсного і науково-технологічного потенціалу: рівень внут-рішнього забезпечення ресурсами і їх якість; ефективність використання ресурсів; техно-логічного забезпечення переходу від використання невідновлювальних природних ресурсів;

в) показники, за якими можна судити про стійкий розвиток економіки: рівень і темпи інфляції; рівень безробіття; рівень стабільності національної валюти; розмір валютних ре-зервів; розмір державного боргу; сальдо торгового і платіжного балансу країни;

г) показники соціальної орієнтації економіки: частка населення, яка має прибутки нижче прожиткового мінімуму, у загальній чисельності населення; співвідношення міні-мальної зарплати і прожиткового мінімуму тощо [163].

Отже, економічна дипломатія покликана забезпечувати не тільки економічну безпеку країни, але й вирішувати проблеми економічної безпеки підприємств, організацій та установ.